Яна Вагнер «Вонгозеро»

 Яна Вагнер – дебютант в літературі. Її перший роман «Вонгозеро» вийшов із серії постів в Живому Журналі ще в далекому 2011 році. Вона просто розповідала історію своїм численним читачам, які за кожним розділом стежили, схрестивши пальці на удачу. Виживуть герої або загинуть, чи пройдуть уготовані їм випробування або здадуться? 

Але як же передбачила автор розвиток сучасних подій. Зараз в умовах нашої пандемії від цієї історії аж мороз по шкірі, особливо для дуже вразливих і недовірливих. Тому, як тільки почала читати цю книгу, жах не покидав мене (добре, що це тільки фантазія!). І я надзвичайно рада, що не взялася за читання дилогії навесні 2020 року, коли була перша хвиля епідемії коронавирусной інфекції, а разом з нею масова паніка, якій, що гріха таїти, трішки піддалася і я. Зараз роман мою уяву не так налякав, скільки змусив задуматися: такий жах міг би (і може?) статися.

Перша книга «Вонгозеро»  роман-катастрофа, дуже захоплюючий сюжет, чіпляє фактично з перших сторінок і не відпускає до самого фіналу. Так, є в книзі моменти страшні, жорсткі і психологічно дуже важкі та не дуже приємні. Але її суть не в самій катастрофі, а в тому, як поступово крок за кроком люди знімають свої маски. І ось тоді з'являється все те, що сховане там глибоко, оголюються всі емоції і виходять назовні всі справжні переживання. Ось тоді перед нами звичайні люди зі своїми тарганами і слабкостями, справжніми обличчями, врешті-решт.

Отож про сам сюжет книги. Що таке модель епідемії? Якщо коротко, то все залежить від хвороби – як саме вона передається, наскільки заразна, чи довгий у неї інкубаційний період і який відсоток смертності. А ще дуже важливо, як саме влада з цією хворобою бориться (не дай Боже, що боролась таким чином, як в романі). Епідемія грипу, що заполонила світ у романі має справді загрозливий характер – епідемія, проти якого немає порятунку. Вимирають цілі міста-мільйонники ... Їх намагаються закрити на карантин (не для того, щоб допомогти хворим, а щоб зараза не поширюється далі), але всі зусилля марні. І як водиться: хаос, мародерство, паніка ... 

Статус центрального героя (героїні в даному випадку) не належить до числа безумовно соціально схвалених, хоча тут вже якось занадто: розлучниця, забрала чоловіка з сім’ї, осиротила дитину – незважаючи на все це, симпатії повністю на її боці. Але ось мотивації в романі Яни Вагнер – це щось унікальне і заслуговують на окрему розмову. Так, ти ненавидиш колишню дружину свого чоловіка і зовсім не почуваєш ніжності до її (їх!) хлопчика. Так, ти терпіти не можеш свою сусідку і її недалекого чоловічка товстосума. І так, ти б кинула її напризволяще, якби ситуація була по-справжньому загрозливою і плювати, що ви їдете разом одним караваном. Так, ти відмовиш в їжі вмираючим з голоду людям, хоча у тебе є продукти, тому що попереду довга зима і повна невизначеність, і віддана сьогодні банка консервів зможе врятувати завтра твоїх ближніх. Так, вкрадеш солярку у того, хто безкорисливо допоміг тобі, вважай – врятував від смерті на дорозі. Багато ви такого зустрічали в книгах? Я – ні. А найдивніше, що при всьому цьому, залишаєшся цілком на боці героїні. Справа навіть не в найвищому ступені безжальної до себе внутрішньої правдивості. Справа саме в моделюванні ситуації.  

Отож, як казала раніше, у пошуках порятунку з охопленого епідемією, нападами мародерів міста вирушає непроста компанія: чоловік з нинішньою дружиною і прийомним сином-підлітком, колишня дружина з рідним сином, тато – літній і страждає алкоголізмом, сусіди по котеджному селищі, з якими практично нічого спільного, друзі чоловіка, які так і не прийняли нову дружину в свою компанію. Тридцяти шестирічна жінка, розгублена від всієї цієї плутанини, з розуму сходить від страху за сина і чоловіка, скорботи за померлою матір’ю, зривається від нападів ревнощів до колишньої дружини... Все так по-людськи зрозуміло, правдиво і дуже реалістично.  Ще вчора у цих людей була ЖИТТЯ: затишні будинки, гроші, родичі, друзі, сусіди, прихильності й антипатії. Сьогодні – все підпорядковано тільки одному: вижити! Вижити за будь-яку ціну і врятувати своїх близьких і дітей!

І кожну хвилину робити вибір на користь людяності і не втратити моральний образ людини перед лицем спільної біди. Ніяких гарантій, ніякого захисту, ніякої правди – крім тієї, яка допоможе вижити.

Книга читається на одному диханні, не відпускає до самого кінця. А після прочитання швидше хочеться взятися за продовження – «Живі люди».  

 «Живі люди» – це закінчення історії людей, розпочатої в книзі «Вонгозеро». Одинадцять людей – вісім дорослих і троє дітей – сховалися від епідемії на маленькому острові посеред карельської тайги. Чи означає це, що найстрашніше позаду? Вони вижили, але відрізані від світу і замкнені разом. Міським людям… Які не вміють ні рибу ловити, ні кашу з сокири варити... Мінімум навичок виживання. А ще й за відсутності багатьох потрібних речей (ох, як вони пошкодували, що не взяли із собою спеції та сіль). Їм доведеться зимувати, голодувати і найголовніше – вчитися приймати один одного, співіснувати тісно, пліч-о-пліч. Вибір простий: змінитися або загинути.

Це абсолютно логічне продовження, тут немає ніяких висмоктані з пальця пригод, які пишуться для заробітку грошей. Це дійсно логічне і навіть природне завершення історії людей, яке напрошується саме. Слід сказати, на перший погляд друга книга слабкіше першої, але не тому, що вона погана, а тому, що перша була дуже цікава через свою гостроту, масу подій, спроб вижити в мінливому світі. Ця книга зовсім інша. Нас тут особливо не лякають, але ми відчуваємо гостру нестачу продуктів, страх перед невідомістю і смертю від хвороби. Здається, вже не може бути гірше, але спокій уже притерти один до одного людей порушують кілька незнайомців. І, здавалося б, у такій малій кількості за таких обставин люди повинні об'єднатися та підтримувати один одного, разом виживати, але ні – вони намагаються вирвати останній шматок з горла. Якщо у одного чогось багато, а в іншого мало, то неминуче виникне боротьба за це. В цілому, книга мені сподобалася. Тут маса психологічних моментів, які дадуть нам можливість співпереживати і турбуватися про долю героїв. Для мене дуже сильним моментом книги стали п’яні одкровення чотирьох жінок. Вживши розведений водою спирт, кожна з них витягає з шафи свого маленького скелета. І скелети ці всі такі сумні! Навіть думка закралася: ну хіба в житті цих дівчат не знайшлося нічого світлого, смішного, кумедного, безстрашного, щоби винести на загальний суд? Звичайно ж ні. Адже щасливі розповіді всі такі схожі, а кожна сумна історія – унікальна. Це не я сказала, а Лев Толстой.

А ось КІНЦІВКА дуже сильна, просто дуже… Так би й мало бути у справжньому житті. Тож тут роман із фантастики перетворюється на звичайну повість про людські долі.

Рекомендую ці книги. Залишитися байдужим до них неможливо, аж надто все правдоподібно написано. Голочки страху обов’язково прошиють ваше емоційне тіло тривожними нитками. Але наприкінці автор подарує вам надію та фінал...